Публічна дискусія про пошук Кабінетом міністрів додаткового фінансування на оборонний сектор відбувається на фоні численних заяв високопосадовців про пріоритетність вітчизняного ВПК та його розвитку.

Виступаючи під час Великого форуму за участю керівництва держави 27 серпня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль акцентував на успіхах вітчизняного військово-промислового комплексу та на кроках уряду з його підтримки: «Ми фінансуємо спільно с партнерами в закупівлю українських виробників. Можна говорити про сотні мільярдів гривень. Ми дійсно сьогодні маємо українську зброю перемоги в усіх напрямках: від української артилерії до виключно українських дронів. І ми продовжуємо цю роботу». Він також заявив, що у бюджеті окремо закладено кошти для підтримки і реорганізації виробництва в українському оборонно-промисловому комплексі, а також для закупівлі продукції українських виробників.

Заяви щодо пріоритетності вітчизняних виробників неодноразово звучали від очільників Мінстратегпрому та Міноборони. Керівниця Агенції оборонних закупівель Марина Безрукова в інтерв’ю Forbes заявила, що до кінця року вже укладено контрактів для закупівлі озброєння на 237 млрд грн. 70% від суми всіх угод, які Агенція уклала у 2024 році, припадає саме на вітчизняних виробників озброєння, боєприпасів та військової техніки.

Втім, на фоні позитивних звітів можновладців поза увагою залишається реальна ситуація з фінансуванням оборонного сектору, яка на сьогодні є доволі непростою та може призвести до серйозних негативних наслідків як для самого ВПК, так і, що головне, для обороноздатості країни.

По-перше, про довготермінові (трирічні) контракти, про які так багато говорилося на всіх рівнях і які дійсно потрібні виробникам. Станом на сьогодні жоден з укладених трирічних контрактів не профінансовано.

Фактично, ці документи в нинішніх умовах – не більше, ніж листок паперу, бо всі вони укладені без взяття фінансових зобов’язань. Згідно діючого законодавства фінансові зобов’язання неможливо взяти на 2-3 роки, а лиш в межах діючого бюджету.

Тобто тема довготривалих контрактів для оборонки – це лиш піар. Більше того, станом на сьогодні нема жодних ознак, що хтось збирається запускати цей механізм. Адже, для того, щоб довготривалі контракти запрацювали, необхідно вносити зміни в законодавство та нормативні акти. Ці зміни зараз навіть не обговорюються.

По-друге, на фоні бюджетного дефіциту Кабінет міністрів заклав «міну сповільненої дії», яка от-от вибухне, під оборонну галузь. Чергові зміни нормативної бази стосовно виплати постачальницької винагороди, фактично створили умови, коли проблеми дефіциту бюджетних коштів в розрахунках з постачальниками та виробниками озброєння та військової техніки перекладаються урядом саме на плечі виробників.

Так, взимку 2024 року Кабінет міністрів за ініціативи Міністерства економіки вніс зміни до постанови 1275, якими змінив діючий порядок отримання постачальницької винагороди. Згідно нових правил, на думку замовника, постачальницька винагорода – прибуток підприємств, які є виробниками чи постачальниками, – виплачується тільки після того, коли виконані всі умови державного контракту.

Раніше виробник мав змогу постачати продукцію попартійно і отримувати кошти частинами, тобто відвантажив з 100 законтрактованих одиниць продукції 10 – отримав кошти, отримав свій прибуток, який можна використовувати в операційній діяльності, витрачати на нові розробки, розвиток, модернізацію виробництва. Зараз ці кошти підприємство отримує лиш після відвантаження всього об’єму законтрактованої продукції. Оскільки всі виробничі контракти тривалі – рік чи більше – кошти виробник зможе отримати лиш по закінченні контракту. В умовах відсутності інших джерел надходження коштів для оборонних підприємств, адже замовник тільки один – Держава, це призводить не тільки до стагнації діючих великих підприємств (в першу чергу приватних), а й до вибивання малих виробників з інноваційними продуктами.

Така ж ситуація з постачанням. Підприємство, яке укладає контракт на постачання тої чи іншої продукції, отримує кошти лише для закупівлі валюти, передплату часткову в розмірі 50%, а свою постачальницьку винагороду, яка складає 3% від загальної вартості контракту, отримає тільки тоді, коли відвантажить повністю весь об’єм за цим контрактом. Для розуміння – такі контракти розраховані на 7-12 місяців і поставки здійснюються попартійно. Тобто, фактично, підприємство рік працює без операційних коштів.

В результаті ми маємо ситуацію, коли вимиваючи обігові кошти підприємств, не дофінансовуючи їх, держава за рахунок виробників чи постачальників компенсує нестачу бюджетних коштів.

Схожа проблематика, яка створює додаткове фінансове навантаження на постачальників, існує і в питанні компенсації курсових різниць. Зараз у зв’язку з різким ростом курсу іноземної валюти підприємства стикаються з тим, що розрахункова вартість за контрактом суттєво відрізняється від реальної. Так, до прикладу, розрахунок вартості виробів за контрактом кілька місяців тому зроблено на одним курсом, скажімо 42 гривні за євро, в на сьогодні євро вже 46 гривень. Переглянути цю ціну – відкоригувати її відповідно до поточного курсу – можливо лише за фактичними витратами. Курсова різниця підприємству повертається лише після того, як поставлена вся продукція, виведена кінцева ціна цієї продукції. У різних випадках заморожуються десятки мільйонів обігових коштів підприємств на 10-12 місяців, тобто по суті підприємства безвітсотково кредитують державу за рахунок коштів, які мали б піти на розвиток.

Також, складається ситуація, в якій якщо у підприємства нема вільних обігових коштів, воно не може виконати контракт та врешті зриває поставки для Сил оборони.

Весь цей комплекс проблем створює величезне навантаження на оборонні підприємства та може мати вкрай негативні наслідки.

По-перше, рано чи пізно як державні, так і приватні компанії, не зможуть забезпечувати виконання контрактів, їм просто не вистачать запасу міцності. Фактично вже зараз, використовуючи введені в нормативну базу неринкові механізми регуляції діяльності, Агенція із оборонних закупівель створює для себе штучні переваги, відсікаючи від постачання інші українські компанії. Це прямий шлях до знищення конкуренції, створення монопольного становища для Агенції та безконтрольності в діяльності. А, як відомо, монополія відкриває шлях до корупційних схем та зростання цін на продукцію.

По-друге, в перспективі така ситуація обов’язково матиме наслідком зменшення об’єму завезеної продукції, а для виробників – зменшення обсягів виробництва через відсутність обігових коштів, в результаті – зменшення надходжень до бюджету, втрата кваліфікованих фахівців, відсутність нових розробок та розвитку.

***

Вітчизняний військово-промисловий комплекс за роки війни стрімко розвивається та забезпечує великі відрахування до бюджету. Так склалося, що в умовах заборони експорту зброї та військової техніки внутрішні виробники замкнені на державних постачальників. Окрім того, в країні досі відсутні будь-які кредитні програми для підприємств ВПК. І навіть в таких умовах, без жодної підтримки держави, приватні оборонні підприємства демонструють колосальне зростання, запускають нові виробництва, розробляють сучасну зброю, виробляють та постачають її Силам Оборони України.

Ніхто не просить підтримки від держави, потрібні лише чесні правила.

Владислав БЕЛЬБАС,

Генеральний директор ТОВ «Українська бронетехніка»